Наш похід розпочинається у селищі Ясіня Рахівського району. Біля залізничного вокзалу припарковуємо транспорт, витягуємо наплечники та, перейшовши колії, одразу ж приступаємо до штурму першого крутого підйому. Починати найважче. Уже за кілька хвилин дихання збивається, серце вискакує з грудей, а від краси краєвиду, що відкривається довкола просто перехоплює дух.

Романтика чи прагматика?

Подолавши перший хребет, з уже «відкритим» другим диханням, йдемо набрати води з криниці до місцевих мешканців. Хатинки їх розкидані по всіх довколишніх горах і сягають дивовижних висот. Так і залишається загадкою, як в такі хащі, куди ведуть лише звивисті стежинки, підвозили будівельні матеріали?! Таке враження, що обійстя виросли просто із землі і були тут від початку, коли лише з’явились ці гори. Верховинці живуть на таких високих пагорбах без особливих зручностей, часто навіть без електрики.

– Чому хатки розміщені так далеко одна від одної, – цікавлюся в товариша. Мені весь час здавалося, що людей до цього спонукають якісь романтичні мотиви аскетизму та відлюдництва. Проте, як виявилося, усе значно банальніше! Місцеві мешканці таким чином намагаються «захопити» якомога більші території під обійстя, місця для випасу худоби тощо. Брак вільного місця в долині і спонукає їх все вище підійматись вгору. За такими роздумами зустрічаємо колег-туристів: дідуся з пишними вусами, величезним рюкзаком та двома внуками. Років хлопцям не більше 10-12-ти, але наплічники на них солідного розміру. Як покаже час, ми нам ще не раз доведеться перетнутися з цією трійцею...

Гуцульський GPS

Поповнивши запаси води, йдемо далі. По дорозі зустрічаємо місцеву бабусю, навантажену трьома важчелезними сумками.

Дивує, як 70-річні бабці так хвацько ганяють по крутих схилах з торбами і навіть на ходу встигають давати поради туристам про те, яким шляхом краще забратися на гору. Бабуся й справді знає «потаємні» стежки, бо не зважаючи на наш досить швидкий темп руху, кілька разів обганяє нас. «А звідки ви, діточки?», – питає. «З Ужгорода», – кажу. «А! Та то близенько, тіко що не видно!». Далі розпитала про погоду у вароші, поскаржилася на те, що в них через холод, що затягнувся, «ще навіть ріпу не саджали». І справді, у той час, як в Ужгороді все буяє зеленню, цвіте та відцвітає, в гірській місцевості весна тільки розпочинається – більшість дерев ще голі. Бабця розповідає, що її хата остання перед лісом і живе вона там сама, хоча діти й недалечко. По продукти ходить раз на місяць у село. «Маю свою муку, сама хліб роблю, то нащо буду часто ходити?». Через те, що старенька в чергове вигулькуючи з-за повороту, щоразу давала настанови, якою дорогою нам рухатись далі до вершини, отримала у нас кодову назву «GPS-бабуся». З такою спокійно можна йти в гори без компаса і карти – вирішили ми! Жарти жартами, але у людей, котрі виросли серед гір, і справді виявляються феноменальні здібності орієнтування на місцевості, з точністю не гіршою, ніж у сучасних електронних приладів. І справа не тільки у вмінні знаходити правильний напрям за зірками чи мохом на стовбурах... Це просто якесь вже на підсвідомому рівні закладене чуття.

Легенда про Говерлу і Петрос

За гарної погоди Петрос та Говерлу можна легко побачити, подолавши вже перший підйом з Ясіня. Навіть у травні ці дві вершини все ще суттєво вкриті снігом. Виглядають вони по-казковому гарно. Одразу пригадується романтична гуцульська легенда…

У сиву давнину жила дівчина Говерла і хлопець Петро і кохали вони одне одного, але батько Говерли не дозволив їм поєднати люблячі серця в шлюбі, і прокляв їх любов. Проте для закоханих це не стало перепоною, і вони вмовили священика Івана таємно обвінчати їх. Він погодився, але коли шлюб був взятий,  здійснилося прокляття, і всі троє перетворилися на гори - Говерла (2061м), Петрос (2020) и Піп Іван (2020), котрі тепер домінують в Чорногірському хребті Карпат.

Отруйна краса…

Під час короткого привалу у лісі нас наздоганяють та випереджають «старі знайомі» – дідусь з хлопчиками. Ми лиш встигаємо дізнаємось, що також мають на меті підкорити Петрос, проте за їх темпом не встигаємо…  Тоді ми не думали, що зустрінемось з ними знов.

Загалом наш шлях, який розпочався із селища, спершу пролягає через досить заселені пагорби, згодом виходить на пасовища. Далі стежка веде через давні смерекові ліси. Там перескакуємо безліч струмочків, що стікають з вершин, несучи кришталеву талу воду. Перелазимо через старезні повалені вітром стовбури, що перегороджують стежку. Очам відкриваються казкові галявини, усі вкриті крокусами та глибами затверділого снігу, в який можна провалитись й до колін. Фіолетові весняні квіточки, виявляється, не лише рідкісні та дуже красиві, лікарські, але й… отруйні! На території України їх росте близько десятків видів. Крокуси містять у клітинному соку сильнодіючу речовину. Отруїтися можна, якщо пожувати стеблинку, облизнути вимазані соком пальці. Перші ознаки отруєння: сповільнюється пульс, спостерігаються перебої в роботі серця. Пізніше з'являються болі в животі, починається блювота. Якщо отруєння сильне, бувають судоми, і людина може померти від гострої серцевої недостатності. Важко повірити, що такі ніжні квіточки можуть бути смертельно небезпечними. І все ж це не заважає нам усім із задоволенням сфотографуватися на їх фоні. Цікаво, що стародавні фінікійці, помітивши здатність  квітки прокидатися до життя при першому диханні весни і незабаром вмирати, не вмираючи, ототожнювали її з Богом рослинності, яка вічно в'яне і неминуче відроджується –Адонісом.

Умний в гору нє пайдьот?...

Нарешті  виходимо стежкою з лісу на простору полонину. Справа – крута стіна хребта, який виводить на вершину Петроса, зліва – неймовірний краєвид на десятки й десятки кілометрів. Гори переливаються усіма відтінками зеленого й синього. Сонце, що вже збирається заходити, відсвічує лагідним промінням, у той же час небом (кількасот метрів над нами) несуться грізні сині хмари. Фантастичне поєднання! Кілька хвилин просто стоїмо й милуємося пейзажем, мальовничість якого межує із позначкою «нереально». Кількома фото намагаємось зафіксувати побачену красу, хоча, звичайно ж, усвідомлюємо, що передати її повністю неможливо.

Полонина, на яку ми вийшли, має назву Германецька. На ній розміщене міні-селище з дерев’яних хатинок-колиб, хрест-капличка, обгороджений та заквітчаний. Вишиваний рушник на хресті створює враження, ніби тут досі постійно живуть люди. Хоча самі хатинки закинуті, вже почорнілі від часу. Їх побудували місцеві вівчарі, тут вони перебували під час періодів випасу отар. Зараз це найкращий прихисток для туристів, які прямують на вершину Петроса. В одній з таких хатинок довелося переночувати і нам. Хоча більша частина нашої групи вирішила не ризикувати і провести ніч у намет. Вранці виявилося, що побоювання все ж були не безпідставні. Гризуни дали нам зрозуміти, що вночі їх у хатинці поруч з нами було багато… На щастя, ми не постраждали, а пакети з їжею ми здогадались підвісили на залізний крюк під стелю.

Проте найбільші шкідники для цих місць все ж не миші, а… люди. Багато хаток вже в напіврозібраному стані, частина колод пішла на дрова, на стінах купа надписів типу «Тут були такі-то, 2002», «Москалям спати тут» і таке інше (а мені завжди здавалось, що в гори ходять духовно небідні люди)… Поки ми перебували у «вівчарському селищі» на Петрос і з Петроса спускались та піднімались кілька груп туристів. Довколишні території засмічені пластиком та пакетами. Найдивніше було побачити величезну купу скляних літрових пляшок з-під горілки. Яка логіка людей, котрі підіймаються на два кілометри вгору для того, щоб напитися… Та ще й тягнуть це все добро зі собою у скляній тарі. Здавалося б, навіщо для цього йти на Чорногірських хребет, невже не достатньо пікніка біля річки? Воістину людська душа – темний ліс…

Підкорення непокірного…

Вранці температура опустилася близько нуля, поверхня води вкрилася тоненькою плівкою льоду. Небо затяглося хмарами і верхів’я хребта з полонини вже видно не було. Після сніданку йдемо на його штурм. Подекуди підйом виглядає повністю вертикальним, тому вкотре радіємо, що наплечники залишили в хатинках. Чіпляємось за мох, обходимо засніжені ділянки (на них можна провалитись у намерзлу товщу й по пояс!). На середині підйому починає падати лапатий сніг. Сніжинки розміром з метеликів плавно спускаються на гору, по якій піднімаємось ми. Казкова картина! Висота така вже, що здається, починаєш вірити, що Земля кругла! Чим далі до вершини, тим сильнішим стає вітер. Замість лапатих сніжинок, обличчя боляче січе льодяна крупа… Пригадую, розповіді про те, що Петрос – одна з найскладніших для сходження карпатських вершин.

На хребті нас огортає цілковитий туман, видимість мінімальна, по суті йдемо у хмарі, бачимо лише плетиво стежок під ногами. І ось з цього туману виринає «наш» дідусь, а за ним двоє хлопчиків. На пишних вусах і одягові старого намерз іній і він схожий на казкового Діда Мороза. Виявляється, вони утрьох збилися зі стежки і блукали по хребту, не в змозі знайти шлях на саму вершину Петроса... Вражала мужність хлопчиків. У їх очах не було ні паніки, ні страху, ні втоми. Лише повна довіра до дідуся. За весь час біля нас вони не промовили жодного жалібного слова. Ми так і не дізналися, як довго вони блукали у хмарі по горі, і де ночували, проте побачили, що трохи відставши для перепочинку, ці троє стійких чоловіків продовжили підйом на вершину слідом за нами…

Нас же сама вершина зустріла ще більш пронизливим вітром та закрученим ним донизу металевим (!) хрестом (можете уявити цю силу природи!). На вершині також є побудована невеличка хатинка, в якій можна переночувати туристам у разі негоди. Ще донедавна хатка була у гарному стані, з пластиковими вікнами, не пошкоджена (її фото можна побачити в Інтернеті). Перед нами ж відкрилася геть інша картина – повалений дах, розбита та попалена частина стіни, намерзлий шар льоду всередині, розбиті вікна… Вкотре дивуємось, звідки береться у людей стільки енергії не просто для того, щоб підкорити гору-двохтисячник, але й ще й займатися вандалізмом…

Спускаємось з вершини у швидкому темпі, кожна хвилина «простою» просто висмоктує з нас тепло, замерзаємо миттєво. Коли перші скалисті 50 метрів залишаються позаду, знову перетинаємось з дідусем та внуками. Вони все ж твердо вирішили підкорити непокірну гору. Згодом, вже їдучи додому, ми часто згадували про них, переживаючи, чи вдалося їм легко спуститись донизу, чи знайшли вони стежку…

Петрос підкорений. Але не менш цікавий та таємничий. Складний та небезпечний. Він вкотре вабить до себе та викликає захоплення…