Замкнутий простір, непроглядна темрява, вогкість та монотонний звук крапель води. Не кожному з нас ця картина здасться привабливою. Тим не менше, для багатьох людей такий відпочинок є значно цікавішим та бажанішим, ніж тепле море чи залитий сонцем пляж!

Світ печер. Він завжди приваблював людей своєю таємничістю та небезпекою. Існує навіть окрема галузь науки, яка займається вивченням підземель – спелеологія. Загалом на території України розташовано понад 60 печер. Їх активним дослідженням на Закарпатті почали займатися в кінці 1990-х. Зараз спелеологія в нашому краї активно розвиваються і викликає все більше зацікавлення у молоді, – діють гуртки, проводяться різноманітні дослідження та змагання. Ми вирішили поспілкуватися з інструктором-спелеологом Омелянгом Вашом, який «живе» печерами вже понад 10 років.

• Омеляне, розкажи, як почалося твоє захоплення спелеологією?

– Почалося усе з любові до гір. Ще у 8 класі я разом з товаришами пішов у декілька кількаденних походів у Карпати. Потім прийшов на гурток в Падіюні, спробував, і так мене затягнуло, що й досі цим займаюся. Зараз більшу частину часу приділяю саме спелеології. Для мене це вагома частина мого життя.

• Де найчастіше ви проводите свої дослідження?

– Якщо говорити про Закарпаття, то ми їздимо у Великоберезнянський район, а також Тячівський, де знаходиться найбільша на Закарпатті печера Дружба (довжина близько 900 м). Ще одну цікаву печеру в Рахівському районі на схилі гори Петрос нам показали місцеві жителі. Вхід у печеру вертикальний висотою 5 метрів, а загальна довжина її – 27 метрів. В Ужгородському районі ми часто навідуємось у штольні, вони надзвичайно зручні для того, щоб починати навчати малечу, вчитися робити карти, орієнтуватися. Часто їздимо у Тернопільську та Чернівецьку області. Тісно співпрацюємо з їхніми спелеологами. Ну, і вертикальні печери – це, звичайно ж, Крим, плато Карабі. Що ж до закордоння, то це в основному поїздки в Росію і Абхазію.

• Омеляне, а скільки максимально тобі доводилось перебувати під землею, у печері?

– 17 днів. Це було у 2004 році під час нашої експедиції разом з Українською спелеологічною асоціацією в Абхазію в печеру Воронья (досліджена глибина печери на сьогодні – понад 2 190 метрів!). Ми тиждень лише спускалися вниз, потім п’ять днів працювали на глибині в печері, проводили дослідження, топографічну зйомку, а потім ще 5 днів піднімалися, згортаючи один за одним підземні табори. Адже їх у нас було декілька. 

• Як був облаштований ваш побут під час такого затяжного «занурення»?

– Спали ми в наметах, табори, як я вже зазначив, у нас були об лаштовані на різних рівнях печери – одні вище, інші глибше. Загалом ми намагалися не збиватися із біологічного ритму, адже зміну доби ми фізично бачити не могли, тому намагалися прокидатися, працювати і засинати щоразу в один і той самий час. Так, підйом у нас був о 6 ранку за часом «на поверхні». Група спелеологів, які були у таборі рівнем вище, не так строго дотримувалися режиму, тому у результаті, в них графік «змістився» на півдоби. Загалом не можу сказати, що там, на глибині, відчуваємо особливий дискомфорт, але потім стає дуже приємно, коли вилазиш на поверхню після довгого перебування у печері... 

•  В печерах легко заблукати?

– Ще й як! В лабіринтових горизонтальних печерах – кілометри ходів, густа сітка, купа поворотів та розгалужень. Якщо не маєш карти або далеко відходиш від траси (спеціально прочищених, пристосованих ходів, часто з кабелем зв’язку), то ймовірність заблукати дуже висока. Так, свіжий випадок: буквально півтора місяці тому у печері Озерній на Тернопільщині заблукав спелеолог. Він пішов шукати продовження печери, заліз в якусь щілину, знайшов новий район, але не міг самостійно знайти шлях до виходу. Була розгорнута масштабна рятувальна операція. Знадобилося близько 60 годин часу та 120 людей (!), щоб знайти блукальця. Тому є чіткі вимоги безпеки щодо поводження у печерах. Потрібно брати карту, компас, чітко прив’язуватися до відомих ходів. Адже небезпека заблукати завжди присутня.

• А чи бувають ситуації, коли людина спускаючись в печеру, не може перебороти свій страх?..

– Такі випадки періодично трапляються. Ми, звичайно ж, намагаємось заспокоїти, пояснити, як вибратися, вийти на поверхню, тому екстраординарні ситуації виникають рідко. Просто люди, коли стикаються з такою фобією, найчастіше «перемикаються» згодом на щось інше. Адже крім спелеології є ще й гори, скелі, піший туризм… Словом, вибір широкий.

• Ти також займаєшся скалолазанням. Це ще один вид захоплення? 

– Скалолазання – це один з елементів підготовки до спелеології. Адже спелеологія вимагає знання багатьох речей – і в технічному, і в науковому та спортивному плані. Тим вона і дуже цікава, що це надзвичайно різнопланове заняття, і кожен знаходить у ньому щось своє: когось цікавлять спортивні проходження, хтось займається науковими дослідженнями, а когось цікавить пошук продовжень, з’єднань з печерами... Але для всього цього потрібні як глибокі знання, так і хороша фізична підготовка.

• Як зараз розвивається спелеологічний рух на Закарпатті? Чи приваблює він молодь?

– Ужгородська спелеологія почалася 1998 року, коли Леся Монич організувала гурток спелеології в Падіюні, а її вихованці вже потім стали інструкторами і на сьогодні у нас є четверо людей, які ведуть дитячі секції. Займаються різними напрямками. В Ужгороді є два клуби «Банзай-Ра» (керівник Олексій Жданович) та «Linx» (керівник Михайло Левінець). «Linx» оформлений як пригодницький клуб, «Банзай-Ра» як спелеологічний. Але вони займаються ще багатьма різними речами: це і велосипедні поїздки, і піші походи в гори, сплави, пароплани, спортивне орієнтування тощо. У кожного свої акценти. Я, до прикладу, очолюю спелеологічну секцію, беру участь у різних проектах Української спелеологічної асоціації.

Мушу сказати, що останніх п’ять років інтерес до скалолазання та спелеології у юнацтва зростає. Все більше дітей приходять до нас у групи. Проте, не можна сказати, що це масовий рух. Це ж не танці! Таке заняття має свою яскраву специфіку.

• Наскільки сильно закарпатські спелеологи виглядають у порівнянні з колегами з інших регіонів?

– Ну, це залежно від того, які критерії брати до уваги. Представники ужгородської спелеошколи брали участь у дослідженні найглибших і найдовших печер світу. Наприклад, печера Оптимістична на Тернопільщині – друга за довжиною печера в світі і найдовша печера, закладена в гіпсах. Ми допомагали львів’янам досліджувати її. На Закарпатті теж постійно проводяться різноманітні дослідницькі роботи. Тому рівень досить високий.

•  Які плани у спелеологів на це літо?

– У червні у нас заплановані поїздки по печерах Закарпаття. Практично щотижня виїжджатимемо в інший район для спусків. А у липні три стажери-спелеологи та я їдемо до Криму на плато Карабі, де будуть відбуватися щорічні збори спелеологічної підготовки. Там наші стажери будуть здобувати статус інструкторів.